Сучасний етнокультурний ладшафт Гуцульського регіону Українських Карпат створюють добротні дерев’яні будинки, споруджені в гуцульському архітектурному стилі. Красивий художньо-документальний опис старовинних гуцульських хат із брамами, тобто житлових хат-ґражд, можна знайти в книзі Ст. Вінценза «На високій полонині. Правда старовіку». На нашу думку, він представляє велику цікавість для сучасних жителів Верховинщини.
«Історія нашого Гуцульського краю – це історія визначних родів і садиб, до того ж небагатьох. Мабуть історія дерев’яного будівництва старша від самої людини. Стародавні люди знали, що добра печера не пропускає дощу, вологи і світла. Вона повинна бути суха, тепла і темна. Для них така печера була взірцем досконалого дому. Кожна жила хата, як і людське тіло, має вікна-очі, але тільки для себе. Щоб із хати господареві можна було дивитися і споглядати. А не для того, щоб крізь вікно хтось заглядав у середину хати. Тому, не сонцем така хата зігрівалася й освітлювалася, а лише благодатною ватрою у печі (коли людині того треба). На Гуцульщині, через багато століть ще збереглося архаїчне архітектурне правило: старовіцький гуцульський дерев’яний дім має бути темним, як барлога ведмедя чи лігвище вовка.
Ст. Вінценз робить важливий філософський висновок про повільність спорудження добротних дерев’яних будинків: «Народна мудрість твердить, що все те, котре має довго тривати, довго й постає! Тому най нас не дивує, що, будуючи собі нову хату, її господар не поспішає. Архітектурно, гуцульська дерев’яна хата наслідує поперечний розріз тіла людини. Перед і зад такої хати, набагато ширші від її боків. Вона має специфічну форму «витягнутого прямокутника».
У Карпатських горах, найбільш захищеними, надійно укріпленими, були старовіцькі гуцульські хати із брамами, пізніше звані «хатами-ґраждами». Кожна гуцульська хата-ґражда була надійним гніздом для кожного роду. У Ясенові Горішньому, славний полонинський господар, Фока Максим’юк, мав дві хати із брамами: одна старіша була у Ясенові Горішньому, на присілку Печіще, а друга новіша – під Буковецьким перевалом, в сінокісному урочищі Голиці».
Із історії полонинського господарства Верховинської Гуцульщини відомо, що родина Фоки Максим’юка володіла 1000 морґовою взірцевою полониною на південних схилах гори Піп Іван (Чорногірський), а також найдальшою полониною Гнітеса, в Чивчинських горах. Ст. Вінценз так пише: «Від наймолодших років Фока привчався до полонинських ходів гірськими плаями. Він літував на двох полонинах батьківських: спочатку в Чорногорі, на просторій Ґропі, а потім в Чивчинських горах, на далекій Гнєтесі. Дуже далеко від Жєб’я, на Гнєтесі й Палениці, ростуть правічні смерекові ліси й чагарники жерепу та бере свій початок Чорний Черемош. Фока любив усе робити продумано, спокійно і навіть весело. Він навчився із полонинськими ведмедями і вовками ніколи не воювати, а обережно уживатися».
Він більше довіряв силі сокири і ватри, ніж рушниці. На Чорногірську полонину Ґропа, ближче до батьківської стаї, день у день, приходили цілими гуртами красні олені і сарни. Вони паслися разом з худобою. У такий дивний спосіб, вони старанно шукали і знаходили людський захист від нападу вовків і ведмедів. Фока вмів берегти свої стада худоби і отари овець за допомогою високих загород-дінниць.
Він щоденно молився до Бога, просив захисту від небезпечних блискавок. Видів, як на Шурині-Ґропі постійно громи били у плити і скелі. Тут ціле літо розливалися веселі звуки його пастушої флояри. Вони плили над шуварами і скелями, тягнулися ярами і прірвами. Мелодії флояри були солодкі, веселі, безмежно вільні й долітали аж униз, до самого красного потоку Ґропа.
В цій епічній книзі про старовіцьку Гуцульщину є важлива згадка про найбільшу дерев’яну хату-ґражду славного гуцула Петра Юрука (Буліґи) у Жаб’ю, яка стала справжньою окрасою Національного музею народної архітектури та побуту в Пирогово під Києвом. «Коли у Жаб’ю першу Баліґову хату майстри крили ґонтою, то сам Фока Шумеїв і його ровесники-хлопці, ідучи з полонини зі випасеною худобою і вівцями, зупинялися і задивлялися на ці делікатні, дрібненькі і рівно укладені дошічьки так, що забували про своє стадо».
