Давно – дуже давно це було. Ще тоді, коли тут, у цих Чорногірських, Гринявських і Чивчинських горах, ще не багато людей було. Тоді більше проживав український народ, десь там – за Кутами, над Черемошем. А сюди, у ці високі Карпатські гори, люди боялися глибоко заходити. Дуже важко було верьхами дістатися суда, до стрімкої Чорногори і далекого Чівчина. Вікова лісова пуща тут була. В тих смерекових пралісах колись повно було дикої звірини та злих-поганих духів. Із історії Гуцульщини відомо, що на наші далекі Чивчинські полонини деколи заходили літом з вівцями сусідні пастухи із Волощини. Але тоти волохи-пастухи на Чівчинських горах лише літом перебували, й то на тих кількох полонинах, що були дуже близькими до них.
У ті давні чіси, зайшов суда, на наші гірські терени, український чоловік, шо Горюком звавси. Нашої крови, віри і мови був той молодєк. Звідки зайшов він, у ці високі Чивчинські гори, покриті смерековими пралісами, не знати. Відий, із терену надпрутської Коломийщини, був той працьовитий та відважний леґінь. Був Горюк ще молодий, високого росту, плечистий та здоровенний. Він був такий сильний, що навіть медведя ни боєвси. А водилоси тоді на Чівчині стільки медведів, єк типер людської маржини випасається на полонинах. Молодий Горюк із величезною буковою довбнею нападав на наших медведів. А вовків спритно ловив у хитрих струнках-загородах.
Довго ходив відважний Горюк по горах і потоках, але підходящого місця для проживання знайти не міг. Блукаючи так, по наших рідних верьхах, він добрався на далекий і високий Чівчин. Тут йому сподобалося дуже. Отак на цьому безлюдному гірському терені рішив осісти. Віддалені й незаселені Чівчинські гори й полонини дуже припали йому до душі. Із грубих смерекових кругліків він збудував собі велику хату. У куті хати, із живого вогню, розиклав священну ватерку, яка ніколи не гасла. Священна ватерка давала йому світло і тепло.
Він своїми сильними і вміятними руками добував все що потрібно для виживання у горах. Так став той Грюк першим поселенцем на Чівчинських горах. Цілими днями важко трудився на своєму рідному Чівчину. Постійно полював на дику звірину, ловив рибу в гірських потоках і ріках, збирав гриби, ягоди і зілля.
Одної весни, на довгий чєс зник Горюк із Чівчина. А коли повернувся на Чивчин, то був не сам… Привів леґінь із собою файну молоду дружину. Звідки він її привів, де знайшов, ніхто ни знав. Не знали цього й старі гуцули Жаб’євщини. Самі не знали, й панови Бендзарови із Шибеного нічого не розказали. Відий тота молодиця також родом була із його рідної Коломийщини.
Дес так, через рік, або через два, народила молода Горючька на світ першу дитинку. Здорового, рум’яного хлопчика народила. Але, на превеликий жаль, незадовго потім, сталаси велика біда у їхній сім’ї. Боже борони всіх добрих людей вид такої лихої долі, але молода Горючька заслабла на простуду тай футко умерла… На превеликий жаль, вона осиротила свого рідного синочька, тай любого чьоловіка … Дуже тужив за покійною дружиною знедолений вдовець. Єк темна нічь верьхами ходив. Одного разу, він якось зловив красну оленицу, що мала двоє малих оленянт. Із великим трудом загнав тоту послушну оленицю із оленятами до свого просторого дому. Якимось дивом він зумів доїти тоту покірну оленицю та годувати тим молоком свого осиротілого малого синочька.
