Нераз, ночами вили вовки у лісах, навколо Горюкової хати. Уратована дитина, також жалісно плакала. Малий хлопчік сильно банував за доброю вовчицею, що викормила його своїм молоком. Вона навчила його сире м’ясо їсти і по-вовчому вити. Багато пішло часу, труду і терпеливости у Горюка, аби навчити свою здичавілу дитину, найпростішої людської поведінки.
Але поволі, Горюків синок, таки звик до свого дєді. Вже не тікав від нього. Поступово навчився їсти, не сире, а печене й варене м’ясо. А в кінці, його синок помали зачєв людською мовою говорити. Одного разу, ще приходила до їхньої хати, стара добра вовчиця-годувальниця, що своїм молоком викормила маленьку дитину. Довго тоді сиділа дивна вовчиця під дверима їхньої хати і тихонько вила … Після того чудесного випадку, коли тота вовчиця із собов забрали і своїм молоком викормила Горюкового сина, він не убив ні одного вовка у Чивчинських пралісах і полонинах.
Згодом щасливий Горюк, назвав свого врятованого сина Вовчюком. Він навчився носити на собі тепле вбрання, із хутра і шкіри диких звірів. Але не дивно, що малий Вовчюк, ні за що на світі, не хотів одягнути ніяке вбрання, зроблене із вовчього хутра.
Зовсім скоро проминуло цілих двадцять років. Підріс молодий Вовчюк, красним леґінем став. Виріс здоровий, кремезний і плечистий парубок. Життєвою силою, геть перевищив свого дєдю. Із лиця Вовчюк, у свого дєдю удавси. Лиш відрізнявся від дєді, вищим ростом і більшою силою. Із найменшої причини, малий Вовчюк злився і лютував. Поступово почав Горюк задумуватися, що йому дальше із своїм єдиним сином робити. Він навчив його всего того, що сам знав і вмів робити. А головне, шо вин навчив сина Богу молитися. Перед сходом сонця, вони разом виходили із хати, поверталися на схід сонця. Щиро молилися, рукою били себе у груди тай світу землю цілували.
