Читачі книги Ст. Вінценза «На високій полонині. Правда старовіку» знайдуть в ній дуже глибокі філософські роздуми про те, що матеріальною основою самобутньої духовної культури і мистецтва гуцулів споконвіків були: природа рідних Карпатських гір (Верьхів), витривалі гуцульські коні та відгінне полонинське вівчарство. «Де гуцул, там і кінь. Як би не було коней гуцульської породи, не було би ніколи людей у Карпатських горах, у темних пралісових пущах і золотих верхах полонинських».
Для нас дуже важливою є думки Ст. Вінценза про велике значення традиційного полонинського вівчарства для всього гірського аграрного господарства Гуцульського регіону Карпатських гір. «Але основою полонинського пастушення на Гуцульщині є карпатські вівці. Вони найпокірніші зі всіх приручених свійських тварин, найдавніше поневолені, а тому здеформовані. Вівці дозволяють себе заганяти, проганяти, зупиняти, ловити, стригти, доїти (навіть зарізати), і тому вони є основою своєрідної цивілізації».
Нічого теплішого від овечої вовни дотепер ніхто не винайшов. ЇЇ виробництво на цілій землі перевищує мільйони тон. Добрі господарі годують своїх овець щораз краще, розуміючи, що вівця є ощадною касою. Чим більше в неї вкладається, тим ще більше з неї отримується. Якби, не дай Боже, навіть опустіли Карпатські гори, карпатські вівці нагодують і зодягнуть гуцулів та вберуть їх хати.
А нашим мандрівним полонинським пастухам Гуцульщини притаманне щось таке, чого нема ні у людей осілих, ні у кочівників. Вони достатньо вільні, бо щоліта багато мандрують, але не є бездомним.
Хвилі карпатських овець не тільки покірніше від вод, вони ще й послушніші за воду. До того, добрий вівчар лишається на все життя вівчарем. Отож Фоку Максим’юка сформували його вівці. Знавці давнього життя, праці і побуту людей на Гуцульщині, мудро переконують, що співіснування людей із вівцями є підставою цивілізації.
Давні люди облаштували гармонійне співжиття із полонинами Карпатських гір й обрала своїм гербом ягня. Тихе ягня дріботить за вівчарем, сміло тулиться до нього: «Маєш мене». Лізе до хати, заглядає у вікно і бекає: «Пустіть, то я». Для більшості вівчарів ягня стало образом довіри. Власне тому ягня є їхнім гербом. Старовіцький гуцульський пастух побачив у ягнятку щось таке, що спонукало його до молитви: «Пошли, о Господи, Священне Ягня Володарем Землі!».
Позаду осіннього полонинського ходу із Чорногори до Жаб’я, стрімким плаєм їхав Фока Максим’юк на карому гуцульському коні. Роками його бачили на такому, власно викоханому, красному оґирі, наче то був цілий час той самий кінь. Старі люди пригадували, що Фока двічі перемагав на такому самому коні на святочних перегонах зі свяченим куфлем на Великдень. Найскоріше прибігав, від Церкви Пресвятої Трійці в Ясенові Горішньому, до роздоріжжя на Варітині».
