Я знаю, шо ти завтра поїдеш у Бистрец, аби дивитиси на той панський бутин у Рускому потоці. Скажу тобі прямо, що я багато разів видів той великий бутин. Вибачь міні, але це ни є ниєка ґаздивська робота. Це чиста неволя, пастка для дурнів, єк вудка на струги. Будеш видіти, шо из цих бутинив у нас витак вийде: велике пияцтво і зла недоля. В такому бутині, люде поступово привикнут не думати, не клопотатиси нічим самі. Аби їм лиш поставили під ніс готовий харчь і напитки, єк худобі …
Знаїш чим найбільше шкідливі цисі новоявлені бутини? Через них полонинське ґаздівство занипаде! За великі бутинарські гроші гуцули перетворяться на наймити из наймитів, знедолені наймити навіки …Коли кіжка бутинарска робота витягне из здорових гуцулів останні життєві сили, вони станут такі вироблені, єк старі витерті бджьоли … Зачнут зчєста слабувати … З чєсом, більшість бутинарів видвикне від своєї сім’ї й рідної хати, а звикнут до заробітчанського гурту, щоб разом пастиси єк худоба … До всього злого і кіжкого они звикнуть у тих бутинарських колибах, гирших від медвежого лігвища (берлоги). Так вони саракі поступово згіршаться, опустяться й перестануть самі про себе й про свою худібку дбати.
Добре зрозумійте, що бутин – це вам ни полонина! А бутинарска колиба – це тобі не полонинска стая. Наші гуцульські пастухи літі, у полонинских стаях, ни бідуют. Літі на полонинах є сонця багато й видко гірський світ широкий. Там Бог Святий дихаї навколо. З роками, більшість гуцульських пастухів так сильно привикають до полонини, шо вже не можуть літі жити без неї. А деякі із них, вже не хочуть літувати у своїй хаті. Не хочуть спати на лушку дома, а хочуть спати на ліжнику в полонинській стаї або застайці … Пастуше житє у наших Верьхах є здорове і досить надійне. Лиш тільки під час слотавого літа, пастухи і худібка на полонинах бідуют. Всі наші люде, на своєму господарстві, дуже люблять тримати коні, корови та вівці. У нас на Жаб’євщині навіть незаможні бідаки тримають одну коровку й то добру на молоко!
Мені шкода тих зроблених гуцульських бутинарів, хоч вини й не розумні! Найгірше те, що у тих нещасних колибах зимі студінь, вогко і багато диму. Все там закуріне, сіре, а навіть чорне. Ти добре подумай Фоко, шо там у неділю та на урочисті християнські свєта саракі бутинарі навіть не перебираютси у пролюдне убрані. Ніколи не убирают гуцульські черлені крашениці, вишиту сорочьку і єровиний кожух.
Нам, нормальним гуцульським людям, не можна жити і робити у такій чорноті… Там, де пануї таке бідацтво у житті, побуті і роботі, там добра бути не може. Шош міні здаєтси, шо ті нещасні бутинарі за цілу зиму, в тій темній колибі, шо я видів, у Рускому потоці Бистриця, відий посліпнут від їдкого диму. Біда в тому, що такому бутині люди воюють проти споконвічного пралісу. Там вони щодня наражаються на смертельну небезпеку. Добре слухай мене, любий побратиме Фоко, давна ґаздивска правда вірно твердить, шо там де нема нашої любої худібки, де нема наших любих полонин, там завжди буде сумно жити …
Я думаю, шо не из такими надсадними зимовими бутинами у смерекових пралісах, ми будемо ґречьними ґаздами у наших Верьхах. А будемо добрими ґаздами из своїми конями, коровами тай овечьками на своєму домашньому господарстві. Для цего наші мудрі предки, протягом багатьох віків, старанно виробили сінокісні церинки, хатні толоки та високі полонини. Дєкувати Богу, ми кожде літо шісливо й мирно господарюємо на своїй красотній полонині під горою Чвічин». Тут варто нагадати нашим читачам що й зраз ця простора полонина на Верховинщині добре збереглася. Вона відома багатьом верховинцям під автентичною гуцульською назвою «Танасенькова».
