Більшість видатних українських дослідників Гуцульщини об’єктивно описують полонинське господарство Українських Карпатських гір. Воно здавна було матеріальною основою формування самобутньої народної культури і мистецтв цього найбільш високогірного регіону України. Однією із специфічних особливостей полонинського господарства гуцулів Верховинщини являється реальна проблема зустрічі пастухів із великими хижими звірами Карпат. Під час літнього випасання худоби, коней, овець і кіз на полонинах Чивчинських і Гринявських гір, гуцульські пастухи повинні бути готовими захистити їх від можливого нападу ведмедів та вовків.
Український дослідник Гуцульщини, чернівецький професор Єротей Пігуляк, у своїй книзі «Верховинські згадки. На полонині Чівчін» детально описує як одного літа, полонинський сторож-спузар Василь Медвідь відчайдушно прогнав ведмедя із своєї кошари овець. Дальше ми пропонуємо вашій увазі наше відтворення природознавчого опису цієї небезпечної пригоди. Для нас також важливо, що Єротей Пігуляк у своєму творі використовує окремі слова давньої гуцульської говірки Жаб’євщини.
На полонині Мільковича у Чівчині, де я перебував три літа, були дві стаї, віддалені одна від одної на тридцять мінут ходу. При одній стаї була рогова худоба, а при другій – вівці та кози. Я мешкав коло першої стаї, в окремій хатчіні. Цілий день навколо стаї було порожно. Аж під самий вечір, сходиться худоба до своїх кошар. Тоді бовгарі голосно гийкають на свою худобу. В полонинській стаї горить велика ватра і звучать голосні пастуші розмови. Вечором верталося полонинське життя до стаї, що цілий день майже дрімала. Бовгарі старанно доять корови, а телята бігать і рвуться до своїх материй.
Полонинські пси дивляться на всі сторони і вітрять, чи не наближається із якогось боку непрошений гість «вуйко» – медвідь. Буває, що пізно вечором, зриваються пси і біжуть, із страшним гавканням, в долину до ліса. За хвилю вони вертаються тихо назад, до кошар. Той відлякуючий маневр собак повторюється ще кілька разів. А потім на полонині запановує нічна тиша.
Після вечері у стаї, всі пастухи йдуть до худоби, у свої застайки на нічліг. Пастуша застайка гуцулів – то саморобна маленька колибка. Вона вкрита зверху та обкладена із трьох боків смерековими драницями і лубами (смерековою корою). До худоби вона зовсім відкрита. Перед застайкою, коло ніг пастухів, цілу ніч горить ватра. Вся худоба в кошарах полягала і румигає. Ще десь колись загавкає пес, на цій або сусідній полонині. Відтак настає благодатна нічна полонинська тиша.
У цей час, нічний сторож на полонині – «спузарь», зробивши рєд із вечірнім молоком, приступає до свого обов’язку сторожування. Цілу ніч він обходить кошари і стереже худобу від медведів. Час від часу, сторож голосно кричить, стріляє із мисливської рушниці– «пушки» й трубить у великий дерев’яний ріг. Рано він має подоїти корови, нагодувати пастухів, дати їм харч на обід, зробити порядок з молоком. Крім того, спузар має наносити дров до застайок та стаї, а потім, решту дня, може й спати…
Той спузарь на полонині Чівчин звався Василь Медвідь. Так його призвали за те, що одного вечора, він необдумано вибіг із своєї стаї на зустріч до ведмедя, що вдерся у кошару між худобу. Він вибіг без рушниці, лиш із кулішірем і полонником в руках. Полонинські пси і воли також погналися за ведмедем. Але, утікаючий ведмідь, встиг вкусити Василя за коліно. За таку відчайдушну боротьбу спузаря із непрошеним «вуйком», гуцульські пастухи називали його «Медведем». Він цілих тридцять літ вилітував на полонинах Чівчина. На завершення скажемо, що спузарь Василь був дуже повільним, але досвідченим та відважним гуцульським леґінем.
Таким чином ми познайомили вас із дуже важливою особливістю літньої праці гуцульських пастухів на високогірних полонинах Гуцульських Карпат, яка пов’язана із необхідністю захищати свою худобу і вівці від можливого нападу на них ведмедів і вовків. Дане відтворення було зроблено на основі дослідницьких фактичних матеріалів книги: Пігуляк Єротей. Верховинські згадки. В полонині Чівчін, ч. І. Над озером Шибене, ч. ІІ. / Упорядник Ярослав Зеленчук. – Косів. – Писаний Камінь, 2018. – 202 с.
