За нашими природознавчими дослідженнями Верховинського регіону Українських Карпат, в селі Криворівня на Верховинщині, збереглися дуже цінні спогади про знаменитого столітнього гуцульського Лірника, який жив на горі Ігрець. Про цей феномен давнього гуцульського лірництва ми довідалися від колишньої жительки цього села Калини Шатрук (Палійчук) (1921-2012) та сучасного довгожителя Василя Харука (Палієвого). Вони розповідали нам, що під горою Ігрець, знаходиться сінокісне урочище із автентичною назвою «Лірниківка». На цьому урочищі була хата-ґражда місцевого подружжя із Криворівні: Івана Палійчука (Иваськового) (1835-1930) та його дружини Параски Сав’юк (Парулі) (1838-1920).
Ми були приємно здивовані, коли в книзі Ст. Вінценза «На високій полонині. Правда старовіку», знайшли опис давнього християнського лірництва на Гуцульщині. Із цієї книги довідались, що дійсно, 200 років тому, на Жаб’євщині жив столітній градівник, віщун і лірник. «З хлоп’ячих років Фоки Максим’юка, у сусідній Криворівні, під самим верхом гори Ігрець, у самотній хаті, виставленій на вітри, мешкав незрячий столітній віщун, громовий дід, що розганяв градові хмари. Він грав у ліру, виконував сумні пісні-молитви і був колись «панотцем» лірницького братства. Тому його місцеві гуцули «Лірником» назвали. Відомо, що минулими роками приходили до діда Лірника, грати і плакати над долею світовою, подільські сліпі старці-лірники аж із берегів Дністра.
Ст. Вінценз пише, що 1936 року, цю стареньку ґражду можна оглянути. Вона називається хатою-зимарькою Парулі. Уже у часи нашої молодості, гуцулка Параска Палійчук (Паруля) була однією із довгожительок у Криворівні. Допитливий підліток Фока ходив до цього мудрого старця із цікавості. Лірник багато йому цікавого розповів. Фока вже тоді побачив, що людина може і на що здатна наша віра, якщо знає світове письмо і чує грання світу.
Пізніше Фока цитував громового Діда-Лірника тільки поважним людям у виняткових моментах: «Весь цей світ гірської природи, то Велика Книга. А той світ і душа людська – це грання музики. На обличчі людини виписані її думки, її наміри, добро і гріх, те, чого вона хоче. А на долоні – спадщина, доля».
На великих зібраннях, під час храмових свят у Ясенові Горішньому, Фока старанно пояснював людям Жаб’євщини наш закон Верховинський, нашу правду старовіку, почуту ще від одного діда-віщуна, давнього полонинського ватага Максима з Бистриця, під Чорногорою: «Не хтось інший, а саме святі посланці, робітники Божі, керують світом, порядкують і вчать, лад і красу творять».
