Але за першою великою бідою, прийшло друге велике нещастя до цього чоловіка. Однієї днини, Горюк залишив свого маленького хлопчика самого у хаті, а сам пішов у ліс збирати ягоди і гриби. В той час, коли його не було дома, до самотньої хати, через погано заперті двері, вдерлася лая голодних вовків… Пізно вечором вернувси Горюк із ліса, до своєї хати, а дома нема нікого: ні його сина, ні олениці із малими, нема… Лиш виднілася, розбризкана кров, усюди по хаті. Глибокий жаль і великий біль, стиснули серце нещасного батька. У велику лють зайшов знедолений чьоловік … Тут він подумав, що лиш від голодних вовків могла загинути його єдина дитина… Боже борони від такого жахливого випадку, але дійсно голодні вовки могли розжерти нещасну дитину … Так сталося, що він знову залишився сам у хаті – ні вірної жінки, ні рідного синочька більше нема …
Дуже важко перебув він той кіжкий рік у своїй хаті на Чівчині. Нещасний чьоловік жив сам – самісінький. Він не мав нікого коло себе. По навколишніх верьхах ходив – блукав, на дику звірину полював. Але найбільшу ненависть він мав до тих захланних вовків. Не руками, а зубами душив би їх всіх!
Одного ранку, зайшов сумний Горюк, у сусідні непрохідні смерекові праліси. Аж під самий Лустун, над Чорною Рікою, він подався. Раптом глянув, а на лісовій поляні, икас дитина ходит! Гола, голісінька, єк мати її народила… Тай ни на двох ногах стоїт тота дитина. А на руках і ногах, по поляні, рачки лазаї… Ніби вона шош шукаї. Майже вовчі голоси із себе видає.
Здивований чоловік тихо підкрався до тої лісової поляни. Але загадкове, людське створіння, побачило його і зразу втекло у ліс. Сполошене дитинча спритно тікало та дивні голоси із себе видавало. Із великим трудом, зловив Горюк тоту здичавілу дитину за ногу. Перелякана дитина відчайдушно пручалася, кричала і кусалася. Схопив чоловік дику дитину на руки й придивився ще ближче… Дитина, єк дитина… Але дуже перепуджене тото людське створіння було. Ще ближче до дитини придививси… Раптом він ударив себе долонею у чоло! Та це ж його дитина! Його хлопець! Його рідний син! Видно того нещасного дня, коли голодні вовки вдерлася до його хати, то вони роздерли лиш бідну оленицю із оленятами… А його дитину, якась вовчиця, що мала своїх малих вовченят, забрала із собою, до свого леговища у густому лісі.
Перепуджена дитина безперестанно пручалася, верещєла, дряпала і кусала свого рятівника. Але зраділий Горюк не випустив її із своїх рук, а заніс у хату. Як тільки він заніс врятовану дитину до дому, то велика лая вовків знову окружила його хату. Того дня, із тяжкою бідою, прогнав він тих дивних вовків від своєї хати.
